Пам’яті отця митрата Василя Гриника та піонерів утворення прибалтійської української громади
«І тільки образ Йосафата Кунцевича, звісного гонителя православних, намальованого в ряді українських князів і преподобників, нагадує релігійну межу, яка розділює український світ. Розділює більше в теорії, хвалити Бога, і, може, не ділитиме вже ніколи в житті, в практиці…»
М. Грушевський «По світу», 1909 р.
Історія українських слідів на Східному Помор’ї – Ельблонзькій височині – це переважно наслідок драматичних подій, які огорнули найбільш західні українські землі в 1945-47 рр. Навесні 1945 р. радянські війська, у складі яких було багато українців, в жорстоких боях опанували Східну Пруссію. Її територія відійшла до Польщі. Жорстокі бої, такі як штурм Ельблонга, залишили багато могил, в тому числі і українських. На прусські землі почали приїжджати численні польські колоністи, яких комуністи виселяли з українських чи білоруських земель, поляки з Центральної Польщі, які шукали тут землі, кращої долі, або хотіли заховатися від комуністичних органів безпеки. Проте справжня драма була ще попереду.
Навесні 1947 р. комуністична Польща розпочинає депортацію усіх українців, що ще залишилися на своїх етнічних землях на так звані «Повернуті Землі». В рамках цієї акції на Помор’я направляють транспорти з поселенцями «W» – жертвами акції «Вісла», як православними так і греко-католиками.
Історія українського Ельблонга, українських поселень над Балтійським морем – це історія народу, який і на новому місці зберіг свій дух. Що було ключовим для збереження національно-культурної самосвідомості депортованих? Діяльність греко-католицьких священиків. Незважаючи на переслідування, вони супроводжували своїх людей в місця депортації та запалювали нові вогники українського життя.
Це історія, написана енергією окремих яскравих особистостей, серед яких, перш за все, треба згадати постать Василя Гриника – українського греко-католицького священика, який в умовах постійного переслідування комуністами заклав початки українського відродження в Північній Польщі. Василь Гриник – переслідуваний польськими органами безпеки, був довгорічним пастирем в Циґанку (1956-1968), Ґданську (1957-1968), Маженцині (1957-1968), Боболіцях (1958-1963), Щецінку (1959-1963) і Перемишлі (1968-1977). Одна людина, що уникла депортації до СРСР, всю свою діяльність протиставила злочинним намірам «акції Вісла».
Польська автокефальна православна церква, на жаль, не відіграла подібної ролі серед православних депортованих. Національно-орієнтовані її діячі емігрували. Тож влада використовувала священиків, що залишилися, для полонізації депортованих (Польська православна церква відправляє богослужіння польською мовою). Більшість православних українських родин з бігом часу сполонізувалися. Українська самосвідомість вціліла та укріпилася лише там, де діяли греко-католики.
Значно пізніше в деяких місцевостях з’являться українські культурні організації. Проте значення греко-католицької церкви для збереження українців та їх нащадків на Помор’ї досі залишається найважливішим, а подекуди і єдиним фактором.
У цьому циклі статей ми пройдемо історичними слідами українців навколо Ельблонга та познайомимося з історією становлення тутешньої громади.
Передісторія
Там, де Вісла виносить в Балтику масу мулу, утворилася її велична дельта. Внаслідок відкладання наносів частина моря поступово відділилася косою, утворивши Вісляну затоку. В районі, де дельта Вісли – Жуляви зустрічається з Ельблонзькою височиною, розташоване місто Ельблонґ.
В давні часи ця височина була своєрідним островом над поверхнею значно більшого тоді Балтийського моря. Мореновий цоколь Ельблонзької височини (найвищий на Масляній горі, 197 м н.р.м.) спадає крутими схилами, розсіченими ярами до Вісляних Жулав, Вісли, Вісляної затоки та Браневської низовини. Її круті схили фактично є берегами прадавнього моря.
Ельблонзька височина була вкрита густими бучинами і мішаними лісами з дубами. Один з дубів-патріархів – тисячолітній дуб Бажинського зберігся у Кадинах.
Сучасна дельта Вісли – Жулави – це один з найважливіших сільськогосподарських районів Польщі, який являє собою неозорі поля, котрі перетинають меліораційні канали. Але колись тут все було геть по-іншому. Дельта Вісли була великим масивом непрохідних заплавних лісів, які перетинали окремі рукави Вісли та її староріччя. Таким свого часу був і славетний Великий Луг Запорізький на Дніпрі. Наразі уявити собі як колись виглядала дельта Вісли дозволяє озеро Дружно, яке розташоване на південь від міста Ельблонґ.
Через тутешні ліси у середині І ст. германські племена готів рушили на південь – зі Скандинавії на континент і висадились у районі гирла Вісли. Їх прибуття ототожнюють із виникненням Вельбарської археологічної культури. Цвинтар цієї культури знайдений, зокрема, поблизу Векліц, неподалік Пасленка. Кінцевою зупинкою готів була сучасна Україна.
Натомість у ІІ ст. н.е. римський історик Тацит згадує тут естів (що не мають нічого спільного з естонцями), які, як вважають історики, були першою назвою балтів – північних сусідів слов’ян. Кордон між слов’янами та балтами проходив у ІХ-ХІ ст. по річці Ельблонг та Дзежґонь – слов’яни на захід та південь, пруси на схід та північ від цих річок. Близько 860 р. англійський мандрівник Вульфстан відвідав ремісничо-торгівельний осередок Трусо. Розташована біля сучасного Янова під Ельблонгом, ця факторія була місцем за посередництвом якого, з Русі до Скандинавії поступало арабське срібло.
На Ельблонзькій височині розміщувалася історична прусська Погезанія, а на сусідніх Жулявах – Помезанія.
Перші сліди, пов’язані з русинами-українцями з’являються в околицях Ельблонга у XVII ст. Детально описана участь загону запорожців під началом полковника Костянтина Вовка на чайках на акваторії Балтики та Вісляної затоки у війні польського короля Владислава IV проти шведів.
У 1634 р. Польща почала готуватися до війни зі Швецією, оскільки закінчувався строк попереднього перемир’я 1629 р. Однією з умов перемир’я була окупація шведами головних портів у Пруссії, що давало Швеції можливість у значній мірі контролювати польський експорт збіжжя до Європи. Владислав IV збудував флот з 10 кораблів і однієї галери. Та цих сил не вистачало, тому вирішено було скористатися Запорозьким реєстровим військом, для якого в Кенігсберзі виготовили чайки на 1500 козаків.
За словами великого канцлера литовського Альбрехта Радзівіла, «найняті були на цю війну 1500 запорожців під проводом хороброго команданта Волка (Wołk), який через Литву під Юрборк (Jurbork) провів козаків чемно, без грабунків, бо козаки вдовольнялися тим, що їм давали добровільно». На Німані, біля Юрборка, їх чекали чайки, збудовані на королівський кошт. Сутички козаків зі шведами почалися у Вісляній затоці. Несподівано з’явившись під Пілавою (суч. Балтійськ), козацькі чайки швидко наближалися до ворожих кораблів. Шведи, за словами Радзівіла, з подивом дивилися на маленькі суденця, які так сміливо йшли на них. Подив, однак, змінився на страх, коли козаки вправним маневром захопили ворожий корабель. Проте Польща під тиском французького правителя кардинала Рішельє, який не хотів послаблення Швеції, змушена була піти на укладення Штумсдорфського миру (1635 рік). У таких умовах потреба в козацькому війську минула, і йому було наказано повернутися в Україну.
В сусідньому з Ельблонзьким повіті – Браневському у колишньому місті Браунсберг (Бранево) розташовувався єзуїтський колегіум, де вчилося уніатське духовенство русинів. Проте, постійне пристановище в Ельблонзькій землі українці знайшли лише після Другої світової війни. Правда, опинилися вони тут не з власної волі.
Новий Двір – Циґанек – початки
Переселенці «W» – українці на теренах Помор’я, Вармії та Мазур в рамках депортації були розселені дуже нерівномірно. В липні 1947 р. на Жулави прибуло 115 греко-католицьких родин, депортованих з сіл: Угринів, Корні, Мости i Тенетиска. Їх розселено в гміні Осташево (Ostaszewie: Gniazdowie, Nowej Cerkwi, Palczewie, Jezierniku) – 36 родин, Маженціно (Marzęcino) – 32 родини, Янтарі (Jantarze) – 11 родин, Пшемиславі (Przemysawiu) – 10 родин, Стеґні (Stegnie) і Стеґенці (Stegience) – 9 родин, Ґлобиці (Globicy) – 5 родин, Штутові (Sztutowie) – 2 родини, Бронові (Bronowie) – 4 родини, які походили з місцевості Мости. Частина з цих родин після 1958 р. повернулася на рідні землі.
Вже тоді польські комуністи оцінили найважливіший для української самосвідомості поселенців фактор – греко-католицьке визнання. Згідно рішенням комуністичної партії Польщі від квітня 1952 р., його передбачалося побороти за допомогою православної церкви в Польщі, яка після еміграції її проукраїнськи налаштованих діячів була повністю контрольована владою та проводила полонізаційний курс. Ще в 1947 р. до Ольштинського воєводства прибув православний о. Євген, який зайнявся створенням православних парафій на Мазурах, заходячи і до сучасного Браневського повіту. До липня 1948 р. він заклав дві парафії. До кінця 1949 р. в Ольштинському воєводстві діяло вже 9 православних парафій.
Навесні 1948 р. о. Василь Гриник, якому вдалося уникнути арешту та вивозки на Сибір з Перемишля, після перебування в Кракові за згодою примаса зайняв вакантне місце резидента в римсько-католицькому костелі Божої матері в Верцинах (Wiercinach) у повіті Мальборк. Згідно з непідтвердженим джерелам, до Верцин він приїхав 18.03.1948 р. В цей час тут не було парафії, тільки ректорат. Духовний офіційно зайняв його 26.03.1948 р. До переїзду на Помор’я його переконав особисто в 1945 р. апостольський адміністратор Ґданської і Пепілінської дієцезії о. Анджей Вронка. Як ректор в Верцинах, о. Василь одночасно розпочав також відправляти богослужіння в латинському обряді у каплицях в близьких селах – Покладах та Язовій (Jazowej) в повіті Ельблонг. Він також навчав релігії в середніх школах у Верцинах і Покладах.
У 1947 р. при лютеранському костелі в Новому Дворі утворилася православна парафія. О. Зайонц (римсько-католицький декан в Новому Дворі) намагаючись відтягнути греко-католиків від православ’я, звернувся до отців василіан у Варшаві (їх осередок за комуністичної влади зберігся) з проханням визначення пастиря для греко-католиків в Новодворському повіті. Отець П. Пушкарський (тогочасний пріор) запропонував особу Василя Гриника. Виконуючи служби в латинському обряді, о. Василь з 1948 р. почав регулярно відправляти в Новому Дворі Ґданському (Nowym Dworze Gdanskim) для депортованих українців в неділю та більші свята по юліанському календарю (за дозволом пробоща з Нового Двору о. Зайонца) греко-католицькі служби. В перший раз богослужіння в східному обряді він відправив перед Великоднем 07.04.1948 р. «В свято Благовіщеня в парафіяльному костелі в Новому дворі Ґданському відправив першу службу з церковним співом – згадував потім священик – на першій нашій службі людей не прийшло багато, бо не всі греко-католики були поінформовані про час та місце». На наступну службу – Великодню – 19 квітня 1948 р. кількість значно зросла і на наступні служби стало прибувати все більше людей і не тільки з Жулав.
Отець Василь Гриник в північній Польщі був не один – 2 липня 1947 р. о. Мирослав Рипецький запалив перший вогник греко-католицької церкви на Мазурах. В приміщенні недіючої школи в Хшаново (Chrzanowо), яке приділили йому для проживання, він організував першу каплицю. Внаслідок цього, багато вірних здалека їздило до Хшаново. В 1954 р. на Вармії та Мазурах вже діяло кілька греко-католицьких священиків.
У зв’язку з неприхильністю місцевої влади, о. Василь Гриник змушений був робити проповіді польською мовою. Навесні 1952 р. він повністю перейшов на служіння в греко-католицькому обряді. Згодом він перебрався до Циґанка, де 14 березня 1952 р. відправив першу літургію св. Іоанна Златоуста в місцевому костелі св. Миколая.
Отець Гриник від кінця 1940-х рр. перебував у розшуку комуністичних служб безпеки, а після встановлення його локалізації був під пильним оком УБ з Гданська. Особливо компрометувало його в очах безпеки те, що він регулярно відправляв до Риму інформацію про становище греко-католицької церкви в Польщі. З огляду на це, він шукав контакт з сіткою українського підпілля. Проте зв’язався з підставною мережею, яка була інспірована польським УБ з використанням зрадника з УПА Леона Лапинського «Зенона». Контакт Гриника в 1952 р. з цим «підпіллям» став приводом для арешту. Підозрювали також що Гриник є таємно посвяченим єпископом.
20 квітня 1954 р. о. митрат Василь Гриник був арештований з оскарженням у переховуванні партизанів. Священик перебував у в’язниці «Вронкі» біля Познані два роки і чотири місяці. Під час його відсутності комуністична влада закрила церкву св. Миколая а на плебані оселили циган. Після повернення отця Василя з в’язниці необхідно було через суд відсудити частину плебані (другу залишили циганській родині).
До 1952 р. ніхто з греко-католицьких священиків у Польщі не отримав офіційного дозволу від примаса на служіння в своєму обряді. Тільки в 1952 р. Стефан Вишинський надав Василю Гринику дозвіл на відправлення служби в трьох місцях, в тогочасній Вармінській дієцезії. З 1950 р. о. Отець Гриник утримував тісний контакт з іншими греко-католицькими священиками та ієрархами римо-католицької церкви.
У 1961 р. о. Василь перевіз до себе свою сестру з території СРСР. На плебані разом з отцем Василем та його сестрою почали мешкати сестри юзефітки. В 1962 р. розпочато ремонт церкви – виконано фундаменти, в прусському мурі змінено балки та побілені стіни.
Перебуваючи в Циганку, о. Василь Гриник бував з пастирською допомогою скрізь, де були розпорошені вірні греко-католики – на Лемковщині, у Битові, Квасові (тепер Славно, Sławno), а також у Щетинку (Szczecinek). Так він також запалив перші вогники українського релігійного життя на Західному Помор’ї.
В 1957 р. о. Василь почав відправляти богослужіння у Ґданську, куди їздив на мотоциклі. Там у костелі Св. Варфоломія ним 19 травня і 26 травня 1957 р. були відслужені перші візантійські літургії. Під час літніх канікул о. Василь в костелах у Стеґні, Маженцині i Осташковому навчав релігії, біблійній історії, проведенню літургії і церковному співу.
16 липня 1968 р. на парафію прийшов о. Михайло Вергун, a о. митрат Василь Гриник був переведений до своєї рідної парафії, де 31 травня 1977 р. помер. В тих роках церквою в Циганку користувалися також місцеві прихожани римо-католики, які підступом переписали храм та плебанію собі у власність.
11 червня 1978 р. в церкві в Циґанку вибухла пожежа. Було знищено захристію та дах Швидке втручання та жертовність парафіян дозволили швидку і добру відбудову храму. О. Михайло Вергун закінчив свою працю в парафії Циганек 12 липня 1981 р. і теж переїхав до Перемишля. Тут він помер 3 листопада 1982 р.
Новим пробощем парафії у 1981 р. став о. Михайло Бундзь, який перебував у Циганку майже 10 років. Він провів невеликий ремонт церкви, поставив іконостас та у 1985 р. почав „Малу Сарепту” – відзначення пам’яті св. Йосафата, що продовжується і зараз.
У 1990 р. на парафію в Циґанку прибули отці студити – ієромонахи Никодим Стецюра Якуб Мадзелян та брат Мирон Спольский. 7 липня цього ж року помер Никодим Стецюра і був похований поблизу церкви. У 1993 р. служіння в парафії розпочав о. Богдан Дрозд – настоятель парафії св. Варфоломія у Ґданську, який сюди приїздив.
Від 1995 до 2000 р. на парафії працював Ростислав Процюк, священик з України. В цей час утворено дві дієцезії греко-католицької церкви в Польщі Перемишльсько-Варшавську та Вроцлавсько-Гданську (Циґанек, як і усі парафії Ельблонзького деканату належить до першої).
В день Спаса 2000 р. своє служіння в Циґанку розпочав Іван Марияк. З 27 лютого 2014 р. декретом Перемишльсько-Варшавського митрополита архієпископа Івана Мартиняка, адміністратором, а з 1 липня того ж року настоятелем парафії став о. Павло Потічний.
Протягом 56 років в парафії відбулися істотні зміни – значно зменшилась кількість парафіян у ґмінах Маженцино і Осташево. Натомість, збільшилася кількість парафіян в надморських місцевостях, таких як Стеґна чи Янтар. З парафії Циґанек – родоначальниці інших в цьому регіоні – вийшло багато видатних людей, заслужених для української культури та греко-католицької церкви. З цієї ж парафії походить кілька греко-католицьких священиків: о. Богдан Степан, о. Андрій Вербовий (Канада), о. Григорій Назар, о. Ярослав Стороняк та о. Роман Стороняк. У 2018 р. розпочалася відбудова вежі церкви св. Миколая.
Ця парафія – один з перших вогників відродження греко-католицької церкви та української культури в північній Польщі, куди було виселено в рамках акції «Вісла» українців, – стала основою для формування мережі парафій сучасного Ельблонзького деканату.
Далі буде.
Джерела:
- Халагіда Ігор о. Митрат Василь Гриник – перший пробощ парафії в Циганку
- Сайт греко-католицької парафії в Желіхово
- Греко-католицькі парафії деканату Ельблонгського
- Історія Ельблонга
- Weber M. Wzniesienia Elblaskie, Zakad Wydawniczo-Propagandowy PTTK Warszawa 1981 r.
- Запорожці на Балтійському морі
- Українці з Холмщини і Підляшшя на Вармії та Мазурах
- Українці Вармії та Мазур
- Кандидат на місцевих виборах від української громади у Ельблонгу
Іван Парнікоза,
науковий співробітник національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», к.б.н.
Бжезіна під Ельблонгом,
10.07.2018 р.
